la fée verte

27 декабря 2009 года
Всемирный День Самообслуживания

Ми з rozumnycja якось випадково з'ясували, що у нас з нею однакова реакція на випадкове вторгнення в приватний простір. Наприклад, коли людині наступають у черзі на ногу, які можливі реакції? Одні оруть. Інша починаються сваритися: "Мущіна, вам шо, повилазило?!" Треті ображено мовчать.

Знаєте що ми з Розумницею робимо? Ми просимо вибачення. Просто на автоматі. У нас як в собачок Павлова: зіткнення в просторі з іншим об'єктом - "вибачте!" Розбиратися, хто на кого наступив - це не пріоритет.
Знаєте, що цікаво? Багато людей вибачаються одночасно, або посміхаються та вибачаються. Інші - сприймають це як належне. Бо це така життєва позиція: всесвіт мені винен. Якщо вибачаються - значить це переді мною винні, якщо я людині ноги відтоптав, так їй і треба. 
Ось я це до чого. Сьогодні купувала "Корреспондент", і мені в навантаження дали два номери нового журналу "Країна". Я облизнулася, втішилася, бо чула дуже добрі відгуки. Ну що вам сказати... Трохи нерівно, як і буває зі старт-апами, є хороші редакційні рішення, але стилістично - журнальне продовження ГПУ. У цьому мене остаточно переконав, з дозволу сказати, матеріал. Враження викладача Київського славістичного університету Андрія Підпалого про пів річне перебування у Чикаго. Очевидно, лінгвіст надто вєлік, щоби самому написати текст, тому його непересічні враження записав журналіст "Країни".
Перефразовуючи похабний анекдот: читаю і плачу. У мене взагалі сумніви,чи добродій десь їздив, бо видає звичний набір стереотипів у стилі Задорнова. Я не знаю, з ким він там спілкувався і де ходив. Бо виявляється, "люди дуже мало між собою розмовляють. Причому з кожним роком мова стає все примітивнішою - це я як філолог кажу. Використовують завчені фрази. Наприклад, It doesn't make sense - це не має сенсу. [...] Чуттєвого в їхній мові майже не залишилося. [...] Зникла і двозначність у висловах. У будь-яку українську фразу можна вкласти кілька значень. А в США - ні..."
Читаю, матюкаюсь про себе, що ж це за лінгвіст такий, який мови не відчуває ні фіга. З ким спілкується? 
Далі - перл за перлом.
"Американці вважають, що середньому класу не потрібні діти. Народжують нехай мігранти, а ми будемо займатися собою, дивитися телевізор, розширювати горизонти".
І тут натрапляю на фразу, яка мені все пояснює:
"У їхньому житті немає подій. Воно обмежене набором механічних дій і нагадує інструкцію до пилососа. Наприклад, їду я велосипедом по тротуарах. Ледь не збиваю перехожих, а вони переді мною вибачаються. ЇМ І НА ДУМКУ НЕ СПАДАЄ, ЩО ПРАВИЛА МОЖНА ПОРУШУВАТИ".
Думаєте, це я отак великими літерами виділила? Ні, це редакція. Вона цей пасаж про збивання перехожих навіть виноскою заверстала.
Після цього і з товаришем все стало зрозуміло, це діагноз. Дуже добре, що він повернувся в Україну, і більше не ганьбить співвітчизників у Чикаго. Дуже погано, що він не тільки викладає, але й має можливість цю ахінею транслювати не тільки на нещасних студентів, але й через ілюстрований тижневик. Назвали би журнал одразу "Гондурасом", чесне слово :(

При чтении Крафт-Эбинга уже второй раз натыкаюсь на детское садистическое сладострастие, связанное с чтением "Хижины дяди Тома". Люди лишенные человеческого статуса закованные и наказываемые с железными ошейниками на шеях. Но вот я в детстве Бичер-Стоу не читал, но о негритятах думал. Как сейчас помню, в лет 8 сидел на чердаке сарая, где у меня была целая комнатка, пыльная и душная предаваясь сладострастным мыслям. И мне доставляло определенное удовольствие фантазировать о прикованном цепью негритенке который служил бы мне, а я его наказывал.
Так что привет Венским друзьям дегенератам, которые уже все умерли.